Живопис Лебединця гармонійний і радісний, і в ньому немає місця для надлому, немає ані конфлікту, ані пропажі. Такому живопису властиве якесь планетарне осягнення простору, універсальне поєднання витонченості та міці. Ці картини надмірно розкішні, важкі від нібито напоєного аромату тропіків та дихають пристрастю. Як і його улюблений Гоген, Лебединець зумів створити найрозкішніші гармонії кольорів, щоб представити осліплюючу яскравість світу, залитого сонячним світлом. Це світ краси, осереддя гармонії, як міфічні сади Гесперид. Колір для нього – об’єктивна таємнича матерія, мова мрії, уяви та життя душі. Йому властива програмна емоційність кольору, екстатичний колорит, симфонізм і поліфонічність самого твору та особлива матерія власне живопису, який мислиться як безперервний потік існування, дійсність, з якою художник здійснює себе.

Лебединець кожне своє полотно розгортає, ніби класичний симфонічний твір великої форми, з ретельною організацією музичної тканини та її стрункою архітектонікою. Як у музичному творі, створеному за усіма правилами гармонії, тут присутні дуалізм протиборчих начал, розвиток теми, стрімкі каденції та величний фінал. Він виглядає, наче заново створена засобами мистецтва картина світу, представлена як тріумфуючий оновлений пейзаж після оглушливої грози. Ця музика виглядає пробудженням діонісійського трагедійного духу, стає подібним духу гераклітового полум’я, яке очищає. Ця його музика здійснює свій сонячний біг від Баха та Моцарта до сучасних почуттєвих розмивів джазових імпровізацій. Довільно та з “точністю до навпаки”, перефразовуючи Ф.Ніцше, відбувається “народження музики з духу трагедії”. Це також виглядає, як заклик філософа-поета до відродження та продовження життя – діонісійської, розкішної та радісної. І тут, в такому живописі, знайшов своє втілення образ еллінської краси та її урочистої олімпійської перемоги.

Але величезне полотно художника, на відміну від музичного твору, симфонії, музики, яка розвертається в часі, тут видно відразу і весь, з одного кінця – в іншій, щосили гадану свою широчінь і висоту. Напевно, в такому одномоментному «розгорнутому» вигляді відчував майбутню симфонію в своїй натхненній уяві юний Моцарт. І як дійсний майстер, живописець намагається звести весь цей уявлений простір у своїй картині в єдину перцептивну мить.

Як художник, що творить в напрацьованому руслі модернізму, Лебединець прагне до розмикання формату станкової картини, до монументального розширення її. Це живописець великих форматів. «Коли робиш дуже велику картину, тоді ти знаходишся в ній. Тоді ти вже не владний над нею», – відмітив представник «героїчної генерації» абстрактного експресіонізму М. Ротко. Коли формат досягає максимальних можливостей, тоді головною силою, що діє, стає чистісінька потужність простору, без змальованих персонажів і предметів. Це емпіричний простір, який сприймається як світло-кольорова субстанція, що володіє протяжністю і вібрацією. Ось тоді і досягається зовсім інший рівень буття, інша реальність, інші відчуття.

У Гогена, одного з основоположників модернізму, в його навмисно площинній картині без переднього і заднього плану, глибина простору виникає з часу. У нього це давно минулий, застиглий час, тривалий, навіть геологічний, на якому «покоїться образ сьогодення, як лілія на стоячій воді». Вперше саме в Гогена колір широко розтікається по картині, утворюючи плоскі плями, а світло не впливає на предмет, але виходить з них – від контрастів кольору. І в живописі Лебединця світлові і просторові ефекти створюються виключно за допомогою колірних контрастів. Тоді створюється нова, інша глибина, ніж в лінійній перспективній системі Ренесансу, а саме – під впливом сил, котрі втягують погляд або відштовхують його від площини двомірного полотна. Так виникають ті самі площинні форми новітнього абстрактного живопису, які «знищують ілюзію і відкривають правду» (А. Готліб).

А утримати і наповнити благородною силою потужні пласти стихійного кольору допомагає міцний невидимий внутрішній каркас полотна, що нагадує вольову архітектоніку сакрального мистецтва. Регістрами колірних зон «зсередини» розпоряджаються розумні стики, кріплення, зрубові «теслярські» замки, що не дозволяють розсипатися стрункому і зухвалому задуму. Картина, при всій її максимальній емоційній напруженості, небезпечних обпалюючих стрімких потоках колірних енергій, виглядає як переконлива перемога продуманої надійної конструкції над хаосом і «безвидом» руйнівній ентропії.

Але Лебединець взяв ще одну, найдорогоціннішу свою перемогу. Це перемога над чорним кольором. Вільно або мимоволі, але в кожній роботі художника присутні згустки пітьми, присутній чорний як «антиколір», цей неминучий виклик і ворожа опозиція сонячному спектру. Це позначається спокусливий для художника-поета ірраціональний порив в пітьму невідомого. І тоді здається, що цей художник особово пережив навалу пітьми, але знайшов в собі досить мужності, аби здолати її і перетворити перемогу над нею в густе сяяння простору самого живопису, його видимого, величезного, нескінченного силового поля. Він запалив ті, що палахкотять живим золотом вогні поверх зловісної безодні ночі.

Чорний колір привносить в його картину космогонії світу ледве чутну печаль-роздум і тривожну серйозність, як одну з головних констант його особової поетики. Кожним своїм новим твором художник філософічно і з переконливою емоційною силою нейтралізує сувору тезу К. Малевича – «світ як шпаруватість». Адже «Чорний квадрат», з його відвагою, його густим інтерпретаційним полем, похмурою значністю – став помітним явищем і рубежем в історії модерністського живопису. І Лебединець «впустив» такий «Квадрат» у свою величаву картину, і його присутність там стала онтологічно обгрунтованою. А в картині, складеній лише з колірної субстанції, в густій рухомій її масі, для образу чорного кольору, як зловісного явища, заготовлена катастрофа. «Чорна діра» узята в оточення всім щільним етичним масивом теплого кольору. Тоді це вже не той чорний колір Малевича -площинно-скупий, написаний сажею, невловимо-гидкий – а інший – могутньо-густий, кущистий, інколи навіть стовпоподібний, що жадібно увібрав в себе інші, кольори, які чинять опір йому – яскраво-червоний кадмій, зелень або ультрамарин. Видимі ритми і напруга такої боротьби мимоволі охоплюють душу глядача повністю, як в «драмі шекспіровій». «Квадрат» присутній в картині Лебединця, але позбавлений свого сюжету, вже розколений на гострі осколки, розчленований, танучий під гарячим тиском, оточивших його кольорових монолітів. Це лише обвуглені уламки велетенського чорного континенту, що тепер дрейфують в небуття африканською Гондваною. Чорні квадри первісного материка щільно стислі, приречені на ізольованість, зменшуючись в розмірах і значенні. Чорнота дробиться на фрагменти, що перебувають в суцільному колірному «солярісі», у його напруженому урочистому спокої. Вона вже не багата фатальним провалом в пітьму серед такої тріумфуючої рівноваги…

Заспокоєна, примирена, світлоносна поверхня полотна доведена майстром до гармонійної згоди, до оптимістичного горизонту, який тепер буде підніматися все вище й вище, одного разу відчувши впевнене зусилля злету. Великі ритми та пульсари світла, свобода й внутрішня динаміка живопису, незамулена емоційність багатоголосся, невичерпне потужний розвиток кольору та ліній у Лебединця є еквівалентом вічного руху життя, залученням людини до нескінченності.

Дмитро Корсунь, художник