НЕЗАЛЕЖНА СТИХІЯ ЖИВОПИСУ

15.02.2020

Все, що зроблене Петром Лебединцем – це затвердження самостійності життя кольору.

Всім, хто з упертістю зомбі пророкуватиме смерть живопису, трапляється бачити веселку, пронизливе синє небо над головою, зелень лугів і цвітіння саду, який приголомшує химерністю Того, хто все це створив. Колоризм світу звертається до художника, вимагаючи втілень і перевтілень природних єств у формах мистецтва. Художник йде від зображень зовнішнього до глибинних рефлексій, які роблять наочною його духовність.

“Божественне світло, розподілене на кольори, може приводити до першоджерела – до Божественної єдності, до сяючої білизни Логосу”, – ще в часи раннього християнства писав Псевдо – Діонісій Ареопагит.

Осяяння, божественний екстаз! У цей стан входить художник і утримує себе в нім за часів творення кольору, в контактах з кольором як з незалежною стихією. Все, що зроблене Петром Лебединцем, це затвердження самостійності життя кольору. Саме інтонація, а не новація – мета пошуків.

Природа обдарувала художника можливостями внутрішнього прояснення, душевного осяяння і зосередженої (майже Дзен -буддистської) споглядальності. Стовідсоткова здатність до самовилучення зі світу матеріальних єств, розчинення в з’єднаннях кольору, в рефлексіях на колір і світло – божий дар, яким роскошує живописець. Абстрактні композиції Петра Лебединця приголомшують еврістичністю. Як винахідливий майстер композиції художник наближається до нескінченної комбінаторики великого шахіста. Хіба хтось прорахував варіативність шахівниці? Живопис П. Лебединця, його робота є постійним втіленням фізично існуючої фарби як матеріального явного в поетично-музичне єство. Образне мислення художника, як кожного справжнього поета, реалізується за допомогою форми – властивостей тієї субстанції, яка лише і здатна таке мислення втілити. Його цікавить гра відтінків одного кольору, інколи ледве-ледве доповненого втручанням додаткових вкраплень так само, як і розробка тонових співвідношень, перегукування кольорових плям, гра між теплим і холодним. Переводити художню стихію у вербальні форми – справа марна, оскільки завжди залишатимешся за гранню. Але впевнено наполягатимеш на тому, що воля художника протистоїть деструктивному самознищенню художнього нігілізму. П. Лебединець – формотворець і живописець. Автор тонко рефлексує на зміни у власному душевному оркестрі, прислуховується до музики, яка постійно народжується в нім і вимагає перевтілення в кольорі. Кожен емоційний рух в цій ззовні стриманій особі знаходить нові поєднання кольору, і ще не випробувані засоби для втілення варіацій станів, настроїв. Еротичні враження займають не останнє місце в діонісийстві Лебединця, в його культивуванні краси.

“Світло” і “сяяння”, об’єднуючись, створюють особливий простір композицій, так, що здається – полотно світиться зсередини. Дуже рідко зустрічається таке об’єднання чуттєвості живописця з раціональністю тверезого майстра композиції. В основі кожного твору лежить раціональна дисципліна, зважений розрахунок структури композиції. Ці остови майбутнього твору викликають кристалографічні асоціації. Отже, під імпресіоністичністю полотен живе аскетизм конструкції, її функція – утримати емоційне подальше шаленство, нашарування фактур, нескінченність кольорових з’єднань у межах композиційної гармонії.

На перших фазах письма фарби з палітри, або навіть з тюбика переносяться на полотно і звертаються до самого автора з професійною безкомпромісністю, навіть різко. Енергія кольорових “епітетів” і те, як їх покладено на полотно злегка відлякує. Далі починається чаклунство, довгі любовні “бесіди – обійми” з тонами, півтонами. І ось вже буйство кольорової “азбуки” перекриває найделікатніша “мантілія” валерів – народжується мелодія ліричного співу кольорових з’єднань. Автор зводить до єдиної емоційної симфонії майже грубу силу і ніжність, які протуберанцями чуттєвості підносять глядача до чогось непроявленому, але бажаному в собі. Фарби, їх безкінечна гра. Якщо свідомість не одурманилась від споглядання колористичних акордів, гідних поліфонії Себастьяна Баха або мелоса Вівальді, спробуйте в імпресіонізмі Лебединця, в кольоромузиці відшукати краще у власній душі. Уламки сонця, його бризки, хвилі живописного поля, які підпорядковані плотському шаленству художника є тією першоосновою, із знаків якого кожен складе власний Текст, розшукає дитинство з його радістю і щастям здивування.

До полотен Петра Лебединця немислиме звикання і поступова байдужість. Тут не спрацьовують “стереотипи того, що склалось”, оскільки фактура полотен дивна. Це рухлива матерія, магічна, яку, здається, перенесла на полотно надлюдська сила і божественна здібність до творення. Ми знаємо, що це праця людини, але цього не відчуваємо. Живопис цей вільний, капризний, неначе – неорганізований. Поверхні набрякають, замішуються, закипають, мерехтять тонкими переходами, грають контрастами кольорів, проступають прихованими зонами, горбками, улоговинками, фактура ніби – це здійснюється за законами кристалоподібних єств або вулканічних вивержень. Це майже явище природи, а не майстерність. Такою є робота Створення Петра Лебединця, глибини свідомості майстра є колодязем, а його химерність подібна до безмежності ландшафтів. З’єднання душі художника і живописної фантазії утворили специфічний Всесвіт. Він, як і властиво Всесвіту, має здібність до розширення і повернення до масштабів людини, яка з м’якою посмішкою зустрічає Вас на порозі майстерні.

Ольга Петрова
художник, мистецтвознавець, доктор філософії, професор, академік