Плавно і впевнено, набравши безліч «поінтів», нью-йоркський фестиваль «Наша спадщина» наближався до фіналу, але «під завісу» влаштував американській публіці справжній дарунок, запросивши в один з найпрестижніших в країні художніх клубів The National Arts Club на виставку сучасних українських художників.

22 червня 2009 року на відкриття виставки приїхали представники образотворчого мистецтва України Петро Лебединець, Юрій Нагулко і Наталія Сергєєва, їх представляв фонд «Меценат» (директор Олена Золотарьова) і художній критик Зоя Чегусова. Вони зустрілися з художньою інтелігенцією міста і нью-йоркськими живописцями. Гостей вітали президент Російсько-американського фонду Марина Ковальова, Президент The National Arts Club містер О.Алдон Джеймс і український посол, постійний представник України в ООН Юрій Сергєєв. Звертаючись до присутніх, Юрій Сергєєв сказав: «Я впевнений, що участь українських художників в традиційному фестивалі «Наша спадщина», виставка їх творів в The National Arts Club – перлині культурного життя Нью-Йорка, сприятиме просуванню української культури і поглибленню дружніх зв’язків українського і американського народів у дусі нещодавно підписаної українсько-американської Хартії про стратегічне партнерство».

Вернісаж – це вернісаж: закінчилися урочисті промови, поздоровлення і нагородження, і почалася метушня. А хотілося б побути один-на-один з картинами талановитих майстрів, та з ними самими непогано було б поговорити про те, що думають вони «про час і про себе».

На щастя такий випадок мені представився. До цього часу «київська команда», що встигла подарувати свої картини меру Нью-Йорка Майклу Блумбергу і президенту Брукліна Марті Марковіцу вже встигла стати улюбленицею ньюйоркців. Та й художники не приховували, що й ці зустрічі, і сама художня «Мекка» світу – Нью-Йорк, як мегаполіс зі своєю потужною енергетикою, і виставка, розгорнута в елітному The National Arts Club – все це має важливе значення для них.

Отже, на двох виставках в Національному клубі мистецтв представлена творчість трьох українських майстрів: молодого живописця Наталії Сергєєвой з її першою персональною експозицією «Щоденник» і двох вже добре відомих художників Юрія Нагулко і Петра Лебединця.

Н.Сергєєва показала свої привабливі вишукані пейзажі, в яких перевага віддана кольору, від чого вони близькі до імпресіоністичних. Ну, що ж, старт хороший!

Подвійна виставка Юрія Нагулко і Петра Лебединця стала результатом співпраці РАФ з Українським центром мистецтв «Меценат». Живописці назвали її «У пошуках істини». Це назва – сама по собі абстракція, тому що, як відмітила відомий український мистецтвознавець, автор статей про художників в каталозі їх виставки Зоя Чегусова «У сучасному суспільстві вже ніхто, окрім художника, не насмілюється (а може бути зневірився? – В.О.) займатися пошуком істини, яка, як палаючий факел, обпалює руку того, хто його несе». Дорогу подолає той, хто йде! Ось тільки кожен творець, і наші українські гості – не виключення, якщо судити по тій, на жаль, невеликій кількості полотен, які вони зуміли привезти на виставку до Нью-Йорку, вибирає свій шлях, і мабуть, саме він, саме цей шлях, надзвичайно цікавий глядачеві.

Ту частину експозиції, що представляє Ю.Нагулко, можна озаглавити по назві однієї з його картин «Мелодія минулого часу» (2009). Як відзначає Зоя Чегусова, полотна Юрія Нагулко «виткані» із загадкових образів далекого історичного або почерпнутого з легенд минулого. «Автор блукає лабіринтами біблейських оповідей і євангельських одкровень, що до нього також болісно здійснювали в своїх нетлінних творах старі майстри – геніальні Ель Греко, Рембрандт, Олександр Іванов, Микола Ге».

Сучасний світ для Нагулко менш цікавий, і навіть якщо він незримо присутній на його картинах («Алея ангелів», 2009), джерелом натхнення все одно є «втеча в минуле». Так чи не в нім, у минулому, для Нагулко шукана істина? «Пізнання єства духовного життя крізь призму нескінченності часу, проявлене в мистецтві минулого – у релігії, у філософії цілих поколінь» – так відповідає художник на це питання, залишаючись при цьому сином української землі, що ввібрав ліричну м’якість і дитячу безпосередність народного лубка, ікон і фресок староруських церков.
Сусідство обох майстрів: філософа та поета Нагулко і абстракціоніста Лебединця наводить на думку, яка потім, виявляється поверхневою, що йдуть вони в різні боки. Де ж місток між уявленнями про життя і мистецтво двох художників, таких несхожих один на одного ні в своїх здійснених картинах, ні в шуканнях? Ось вони одного віку (Юрієві – 55, Петру – 53), стоять перед моєю фотокамерою, обіймаючи один одного, але ні в чому іншому більш несхожі…«Абстракція реальності – квінтесенція події, епізоду» – ось що займає Юрія Нагулко. «Реальність абстракції» – так міг би сказати про свої роботи Петро Лебединець, багато з яких прямо або побічно навіяні музикою: «Рапсодія», «Мелодія», «Композиція» (згадуємо «Мелодію минулого часу» Ю.Нагулко). Музика – є реальність, хоча Петро свідомо уникає якого б то не було візуального сюжету, вважаючи, що мистецтво повинне існувати незалежно від видимого світу. Передуючи розповіді про нього, Зоя Чегусова згадує вислів відомого художника-авангардиста Пауля Клеї: «справжнє мистецтво передає не лише видиме, а робить зримим таємно осягнуте». По суті, живописцеві з України на рубежі ХХ і ХХІ століть вдалося вдихнути нове життя в традиції європейського нефігуративного мистецтва. «Я весь час експериментую, але в системі живописної гармонії, а не руйнування», – і ця заява принципова для творчої позиції П.Лебединця.

З цього і почалась наша розмова, коли ми з моїми співбесідниками: обома художниками, Зоєю Чегусовою і Президентом Міжнародного Арт-центру «Меценат» Оленою Золотарьовою, співавтором проекту, зібралися в кулуарах виставки, аби обмінятися враженнями. Запитую:

– Три українські художника представляють сьогодні на цьому фестивалі в Нью-Йорку – місті, яке називають «художньою столицею світу» – мистецтво своєї країни. Чому вибір пав саме на них?
Зоя Чегусова: Україна багата художніми традиціями як класичного, так і авангардного мистецтва. В Україні на дуже високому рівні поставлена академічна освіта, а для образотворчого мистецтва в цілому рівно характерне і реалістичне, і нефігуратівне. Юрій і Петро, на наш погляд, сьогодні щонайкраще, високопрофесійно представляють обоє, взагалі кажучи, полярні напрями.

– Абстрактний живопис свого часу набув в Америці широкого поширення. Скажіть, Петро, що Ви збираєтеся сказати нового американцям у Ваших роботах?
Петро Лебединець: Абстрактний живопис передбачає, перш за все, емоційний відгук на картину художника. Я думаю, що моє «я» виявляється в моїх роботах через власне, індивідуальне відношення до композиції, фактури, через підвищену чутливість до колориту, колірної культури, і тому може бути цікаво глядачеві, у тому числі американському.

– Судячи з Ваших робіт, поштовх до творчості Вам нерідко дає музика.
П.Л.: Так, звичайно. Це може бути джаз, це може бути Бах, Вівальді, Рахманінов, Стравінський.
З.Ч.: Порівняння з музикою для Петра дійсно правомірно: як композитор будує свої милозвучні акорди, так і Петро шукає гармонійні поєднання в своїх колірних експериментах. Настрій його полотен – це завжди позитив.

– Скажіть, Петро, як Вам, з вашою прихильністю до абстрактного живопису, вдавалось щось створювати в той період, що якраз збігся з часом Вашого навчання і становлення як художника, коли абстракціонізм в СРСР таврувався на всіх партійно-ідеологічних перехрестях?
П.Л.: Я дійсно здобув класичну академічну освіту зі всією її строгою орієнтацією на класику і рахую це надзвичайно корисним. Але з’явилася внутрішня потреба щось змінити, яка виявилася в якихось ескізах, накидах, в грі кольором. Я дивився на картини імпресіоністів, постімпресіоністів, Кандінського, і поступово сформувалось те, що відображало мій внутрішній світ і стало знаходити своє місце на полотні. Мене захопили на початку геометричні побудови Піта Мондріана, інші експерименти західноєвропейських художників, а полотна Гогена остаточно звільнили мене від залежності від форми і обернули до кольору.

– А Ви, Юрій, продовжуєте шукати істину в мистецтві?
Ю.Н.: Художник робить це все життя. Реалізм – поняття безбережне. Це не обов’язково те, чого можна торкнутись. Довкола нас, на жаль, відбувається багато такого, що штовхає людей на вчинки більш ніж просто негативні, викликає депресію, тому мистецтво на противагу цьому, має бути духовним. Людина обов’язково повинна мати в запасі красиву казку, яка врятує її в скрутну хвилину. Моя абстракція реальності несе людям позитивний настрій.

– Ви спожили словосполучення «духовне мистецтво». Який сенс Ви в нього вкладаєте? Якщо мистецтво бездуховне, то це взагалі не мистецтво. Верещагін з його купою черепів, наприклад – це, по-вашому, бездуховне мистецтво?
Ю.Н.: Мистецтво може відображати і трагедію, і смерть та інше – для мистецтва немає забороненої області. Але вектор його дії на свідомість, кінець кінцем, має бути позитивним. Якщо людині постійно показувати вбивства, річки крові, загибель людей, в його психіці можуть статися безповоротні негативні зміни.

– Деякі Ваші колеги-сучасники у пошуках художньої істини прийшли до концептуалізму. Як ставитесь до нього Ви, Петро?
П.Л.: Пошук часто пов’язаний з помилками, це хвороба зростання, якою треба перехворіти. Мені здається, що концептуалізм йде більше від розуму, а не від відчуття, а для мене це не прийнятно.
Ю.Н.: Я думаю, художник повинен залишатися самим собою, до якого б «ізму» його не відносили, і тоді він цікавий людям. Якщо він починає винаходити, а не віддавати полотну душу, це вже не художник. Хочу Вам сказати, що чисте полотно в моїй майстерні – це для мене найкраща картина. Народжується відчуття, і я не замислююсь, до якого напряму буде віднесена моя майбутня картина.
Я вперше приїхав до Нью-Йорка, і він на мене справив величезне (позитивне!) враження, внаслідок якого – задум картини «Нова земля». Вже тут, в Нью-Йорку, де мені вдалося побачити в музеях мого улюбленого Ель Греко, я написав картину «Ель Греко в Нью-Йорку». Вона теж представлена на цій виставці, і це – день моєї любові до міста. Таке ж ні з чим непорівнюване відчуття перший раз з’явилося у мене, лише коли я вперше прилетів до Єрусалиму – відчуття, що я вдома.

– Я хотів би запропонувати Вам, Зоя, прекрасному знавцеві мистецтва ваших земляків, сказати щось на закінчення нашої розмови.
З.Ч.: Я ще раз процитую Пауло Клеї, який ще в 1931 році написав: «Чим жахливіше стає світ, тим абстрактнішим стає мистецтво». Отже, напевно, закономірно, що мої друзі Петро і Юрій пішли по дорозі, передбаченій Клеї, і зуміли знайти на нім себе. Участь у фестивалі «Наша спадщина» це ще раз підтвердило.

Віталій Орлов
Газета «Кур’єр», 2 липня 2009