Якщо ви будь-коли відкривали банку з фарбою і були зачаровані її дивною чистотою та інтенсивністю, то ваші очі самі зупиняться на полотнах Петра Лебедінца, художника, зачарованого магією кольору.

Він захоплений тінями і прозоростями колірної матерії, її силою і тонкістю, її гармонією і настроєм.
Колір, як будь-який художник, філософ або фізик знає, настільки ж загадковий, наскільки й основоположний. Якимсь чином пульсуюча енергія електромагнітних хвиль, відбившись на сітківці ока, перетворюється на символічну силу. Хвилі частотою близько 650 нанометрів, наприклад, відбиваються у фоторецепторних клітинах очей і передаються через нервову систему далі, в головний мозок, де в результаті складних мозкових процесів ми їх розуміємо, як «червоні» і, відповідно, на основі свого досвіду і пам’яті ми приходимо до сприйняття цього кольору, як кольору пристрасті, злості або гріха.

Подумайте, яка алхімія могла б бути більш незвичайною? Енергія всесвіту, що світиться, перетворюється на людські емоції. Не дивно, що загадка цього перетворення не давала спокою всім художникам, починаючи з кам’яного століття і закінчуючи нашими сучасниками. Це чарівне перетворення є багатосильним джерелом творчої енергії, до якого «підключений» і Петро Лебединець.

Першим на магію кольору розплющив очі Петру Лебединцю Поль Гоген. Лебединець, народившись в Україні в 1954 році, здобув класичну художню освіту в Київській Державній Академії Мистецтв. Він займався фігуративним живописом. Він вивчив форму і композицію, перспективу і дизайн. Але чим більше він працював, тим більше він віддалявся від конкретності життя до її аури, від поверхневої ілюстративності до прихованого внутрішнього духу. Яскраві полінезійські гамми віддрукувалися в уяві Петра Лебединця.

«Колір! Яка глибока і загадкова мова!» – вигукував Гоген. Лебединець чув ці кольори, як «мову снів». Це було немов музика, немов «вібрації», ВОНО стало існувати всюди , і тому його неможливо визначити словами. ВОНО стало внутрішньою силою. Саме про цю «внутрішню силу» Лебединець хоче розповісти на своїх полотнах всіх розмірів: від мініатюри для медитації до барвистих форматів, що займають весь простір перед очима. В деяких полотен є назви: покажчики, які хоча б підштовхують глядача в потрібному напрямку думки. Але навіть по таких покажчиках глядач далеко не піде. Лебединець, як і Гоген, знає, що логічної послідовності не існує. Чим далі йдеш, тим більше на дорозі з’являється розвилок. Інстинкт і досвід допомагають художникові не збитися зі своєї дороги. Він розуміє, що хоча в світі всього п’ять основних кольорів, але, з’єднуючись, вони створюють незліченну кількість комбінацій і тонів.

Він виявляє, які тони близькі один до одного, а які близькі до протилежних. Він визначає для себе, які з кольорів благородні, а які вульгарні, які сильні, а які пригнічені, які спокійні, що утихомирюють, а які мобілізуючі і збуджуючі.
«Чому, якщо поставити два кольори поруч, вони співають?» – запитував Пабло Пікассо. Напевно, Лебединець теж часто ставить собі це питання. Але ні він, ні його глядачі ніколи не знайдуть на нього відповідь. Проте набагато важливіше просто почути і запам’ятати спів кольору.

Rachel Johnston,
арт-критик The Times