Внутрішній світ художника відбивається в його роботах не лише сюжетами, а й рівнем яскравості цього світу. Звичайно, художник – не дзеркало реальності. У кожного художника – своя реальність. І кожен художник – господар власної реальності: захотів – показав її, не захотів –заховав та замаскував. Люди люблять таємницю, утаємничене, люблять пробувати себе у важкій справі розшифровки символів та нових мов. І я не виключення…

Для мене тривалий час роботи Петра Лебединця залишалися загадкою. Ні, мені подобалися кольорові композиції, напруга, яка виникала в точці доторкання двох інтенсивних кольорів. Подобалося, але не було зрозумілим на іншому рівні, на рівні, коли людина здатна сама собі пояснити: чому їй це подобається. З роками я помітив, що роботи Петра стали збільшуватися в розмірах, а отже й кольорова музика його полотен починала звучати голосніше та інтенсивніше. Як і раніше я намагався знайти логіку виникнення його живописної музики. Я зустрічався з ним і розпитував про дитинство в Мелітополі, про те, якого кольору небо і сонце були в той час, коли після дощу у дворі комунального бараку, в якому він жив з батьками, утворювалися глибокі калюжі. Адже калюжі – теж дзеркала. Горизонтальні дзеркала, відображаючі власну протилежність. Те, що над ними. Я запитував його про улюблені іграшки і про те, що запам’яталось. А потім знову дивився на його роботи і запитував. Вже не його запитував, а самого себе: і де ж це все тут? Куди він заховав ті конкретні дрібниці, серед яких і завдяки яким став собою, став художником?

Виявилось, він заховав все це так глибоко, що просто не було більше сенсу шукати логічний зв’язок між його життям, його становленням, як художника, і його роботами. З вікон його майстерні не видно тих фарб, якими багаті його полотна. І навпаки, якщо світ загляне в широкі вікна його майстерні, він побачить, наскільки він бідний фарбами! Для будь-якої спроби зрозуміти або порівняти, необхідно знайти критерії, точки відліку. Якщо сонце на небі кожен день по-різному жовте або червоне, то і художник отримує право на власне сонце, на власне небо, на власне трактування багатокольоровості світу.

Останніми роками полотна Петра Лебединця стали вищими та ширшими. Вони стали розрізати простір на зовнішнє, те, яке знаходиться за картинами, і на внутрішнє, створене величезними триптихами та диптихами. Ти заходиш всередину простору, окресленого, виділеного зі звичайного світу його роботами, які висять перед тобою. Ти заходиш і не можеш йти далі. Цікаво й по-дивному безпечно стояти у виставковому залі, всередині простору, продиктованого художником. Під захистом руху кольору. Кожна композиція закінчена, як Атлантичний океан. У кожній композиції – власний Гольфстрім, який веде твій погляд за собою та вказує, куди прагне зображення, де виникає точка плавлення смарагду та блакиті. Можливо, Петро і скаже мені – ні, ти не правильно розумієш мої роботи! Я зовсім не це мав на увазі! Так, художник має право давати пояснення своїм роботам. Але у кожного справжнього художника твори сильніші та красномовніші за їх автора. І тоді автора вже можна не слухати, а слухати лише полотна. Тому, що в картини до кожного відвідувача виставки або просто спостерігача індивідуальний підхід, вона говорить з кожним на його мові, а не на своїй!

Ось і мені, врешті-решт, полотна Петра Лебединця розповіли абсолютно інші історії, і якраз ті, які сам він мені про ці полотна не розповідав. Полотна розповіли і про самого художника те, чого я про нього не знав. Тепер в моєму житті на одну таємницю стало більше.

Андрій Курков